2023 in Too Big Nutshell

Минулоріч мені довелось багато думати про життя, його сенс, про свої бажання та світогляд. Саме що «довелось», бо не сказати, що це були приємні думки чи щасливі висновки з приємних веселих причин. Так сталось, що після великого потрясіння ти у будь-якому разі переживаєш зміну світогляду. Та і в терапії я дійшла в якийсь момент до стіни, на якій написано — якщо ти хочеш далі, міняй світогляд.

Не скажу, що в цих не надто приємних думках, не було того, що є корисним, розумним і таким, що звільняє від якихось важелів. Спробую якось базово описати декілька напрямів цих думок для розуміння того, що відбувалось у мене в голові і, судячи з розмов з друзями та іншими, у багатьох так само.

1

Останнім часом сидіти на LinkedIn просто неможливо. Або спам, або мотиваційний спам. Спи по 70 годин на добу, читай по 500 сторінок на день, займайся спортом кожні 2 дні, пий воду, слідкуй за здоровʼям, займайся саморозвитком, досягай карʼєрних висот (стандарт сучасності), будуй стосунки (анахронізм, який досі залишається актуальним) і багато всього іншого.

Кількість стандартів, правил, побажань просто шкалить, і в якийсь момент ти просто сідаєш і визнаєш, що ти не можеш відповідати всьому перерахованому. Тільки я налагоджу харчування, в мене починаються особисті проблеми, — все повертається у старий добрий РХП. Тільки я почну думати про регулярний спорт та фізичну активність — завал на роботі. Про особисте життя в мене загалом ніколи не ставало часу подумати і поготів. І це тільки приклади, яких маса.

Зізнаюсь, моя гординя завжди диктувала мені ось цей список перед сном, і чи колись я відповідала йому? Та ніколи, відверто кажучи. Ніколи з усього перерахованого і подібного не було в моєму житті одночасно.

Але є одне хитре питання — а навіщо мені це потрібно? Це потрібно для когось чи для мене самої? Якщо для когось — то вже певно всім знайоме нині з відкопаного на терапіях бажання усім подобатись. Не без цього, але я хочу виділити іншу частину проблеми. Якщо поставити те саме питання — чого мені потрібно? — абстрагувавшись від усіх цих стандартів, доходиш висновку, що часто взагалі не того, що у стандартах. Наші бажання не є здоровими. Вони в принципі не підпорядковуються логіці та здоровому глузду. Вони деколи з ними співпадають, тільки і всього. Втім, демонізувати свої бажання теж неправильно. Не так ми сильно хочемо усього шкідливого. Дитяча ненаситність швидко минає, якщо жити дорослим активним життям.

Виявити свої реальні бажання — складно, особливо коли не звик думати про них. Думати про те, що треба хотіти, набагато легше. Нехай і їх досягнення доводить тебе до неврозу і ЧОМУСЬ не приносить задоволення. Зате цього легше хотіти.

Виявити бажання мало, треба ще їх прийняти і визнати. Як визнати те, що ти не хочеш заробляти багато грошей, наприклад? Як прийняти, що тобі не потрібні стосунки, і взагалі ніхто не потрібен? Коли це суперечить всьому, що ти про себе знаєш, або моральним стандартам, свідомим рішенням. Наші неявні конфлікти із внутрішніми установками і нерозкритими бажаннями витягують з нас дуууже багато енергії, і власне тому часто не стає енергії на щось додаткове. Натягуєш сову на глобус, коли хочеш насадити, наприклад, здоровий спосіб життя на життя, яке тобі не подобається. Робота, від якої верне. Стосунки, які обтяжують. Квартира, в яку не хочеться повертатись. Мотивації їсти овочі кожен день тут не буде.

Грубо кажучи, бажання змінювати щось маленьке не виникне, якщо не змінити щось більш значне, що потребує зміни. Та і навіть тоді гарантії немає. І тут підходимо до наступного.

2

Часто говорять про мотивацію як про рушій чи в професійному, чи в особистому плані. Але це не зовсім правильне поняття. Мотивація — штука дуже мінлива і тимчасова. На ній не можна будувати життя на довгостроці. Так само, як і звички.

Моя мотивація робити щось із собою та своєю зовнішністю — це дуже і дуже болюча тема для мене. Я багато років була дуже нещасливою через постійні переживання щодо того, що зі мною щось не так, я не так виглядаю, я нікому не подобаюсь і т.д. Чи це мотивувало мене щось робити? Так. Але спроби були настільки тимчасовими, що кожна з них була все коротшою у часі, а фрустрація опісля була все болючішою. Не працює.

Очевидно, що наступним кроком є популярне зараз «роби це заради себе». Себто ти і є твоя мотивація. Повна хрінь. Це не працює так само, бо це раціоналізація. Щоб робити своє життя кращим, чи треба себе любити? Та в тому і справа, що ні. Немає прямопропорційного звʼязку між любовʼю до себе і змінами. Любов до себе робить життя приємнішим, а зміни — більш відчутними у так само приємному сенсі. Круті речі можуть приходити в життя і навіть коли себе ненавидіти, просто тоді ти їх не цінуєш або не помічаєш. Є люди, які люблять себе, але нічого не змінюють в своєму житті. Їм або і так добре, або вони не усвідомлюють, що здатні на більше і краще.

Заплутано вийшло, спробую розплутати. Тож мотивація змінити своє життя та себе або з бажання задовольнити інших, або з любові до себе не працює. Тож що працює? Розрахунок, дисципліна і сприйняття життя як шляху, це все водночас.

Так, це дуже банально. Шлях, в якому ти маєш шукати якусь глибинну мотивацію себе змінити, полюбити себе, — це не метод змінити своє життя, це метод зробити зміни більш приємними. Але самі зміни притягуються тільки нудною системною рутиною. Якою конкретно рутиною — це вже індивідуальне питання.

Рутина часто сприймається як набридливий тягар. Воно нецікаво, нудно і нетворчо. Одне і те саме — ми як знуджені діти канючимо, нам скучно. Що казати, я сама така капризна дитина, що не має терпіння робити одне і те саме підряд і підряд. Моя боротьба з РХП — це шлях пошуку глибинної причини його існування в моєму житті. Мені здавалось, коли я НАРЕШТІ зрозумію повну піднаготну цього, то я це зможу перемогти. Ха, ні. Є речі, які ти можеш змінити. Є такі, що ні. Я можу змінити свою харчову поведінку, але зміною звичок, а це рутинна і подекуди нудна річ. Також я маю перебудувати ритм свого життя під це. І це теж треба усвідомлювати.

Змінюватись приємно тоді, коли ти не усвідомлюєш, скільки зусиль у це вкладено. А сам процес докладання зусиль дуже і дуже рідко сприймається як щось приємне. Хіба на початку, коли ти себе ще хвалиш. Далі приїдається, стає скучно і всьо, шарік здувся.

Є речі, які можуть допомогти сприймати рутину інакше — усвідомленість, духовні практики. Але це далеко не всім підходить, та і духовність сама по собі не дає відповіді на всі питання. Відповіді на питання підказує тільки сам життєвий досвід, і якщо активно ним займатись, то на духовність не завжди стає часу. Зіс із модерн лайф. Тому можна спробувати шукати відповідь у різного року практиках — я займалась цим останні 4–5 років — але питомо, не треба тішити себе ілюзіями, що це все вирішить. Реально вирішує тільки підхід «береш і робиш».

А от про сприйняття життя як шляху — це вже тягне на окрему історію.

3

Є речі, від яких ніколи не позбавитись як-от від вроджених схильностей. Я маю схильність до тривожності. Певні моменти з РХП так само невикорінювані. Парадигма, в якій ми всі маємо себе міняти, бо ми якісь не такі, заганяє нас у глибини ще більшої тривожності. Іронічно, що себе можна загнати у цю пастку, будучи мотивованим зробити себе щасливим. От я не стану щасливою, поки не схудну на n кілограм. Яка кореляція між цим? Що обʼєктивно дає схудення — я розумію, ці бенефіси можна перерахувати, їх вистачає. Але причому тут щастя? А що взагалі таке щастя?

Це питання я собі поставила, сівши у автобус Київ-Ізмаїл напередодні Різдва минулого року. І — що зі мною буває рідко — визнала, що не знаю. Я не знаю, що таке щастя, і не певна, що на це питання взагалі є якась стала відповідь. Очевидно, що мене цікавить не якась абстрактна концепція щастя, а саме поняття мого щастя.

Я дуже сильно заїбалась за 2023 рік. І коли я визнала, що не знаю, що таке щастя, — я відпустила цю думку. Ну не знаю і не знаю. І що тепер? Чи я почуваю себе нещасною? Ні. Вистачало різного роду неприємностей наприкінці року і на початку вже 2024го, проте чи це нещастя? Ні, це зміни, а вони завжди неприємні, та ще і для поламаної психіки людини, що живе у країні у війні.

Так от, вроджені схильності — це не лише про те, чого соромишся. Це і про те, чим можеш пишатись. Моя натура надто енергійна і прагне реалізації, що я навіть коли боюсь-не хочу-вмовляю себе полінуватися-стрімаюсь-дуже-сильно, я все одно потрапляю у вир можливостей. І для цього в мене вже випрацьований певний алгоритм: напрацювати базу (карму у буддистському розумінні, досвід та репутацію у прагматичному розумінні), відпустити очікування, діяти спокійно або взагалі не діяти. І воно працює. Я раніше не усвідомлювала те, що в моєму житті телець бʼє копитом і бʼє, і що це далеко не у всіх так працює, мені це здавалось чимось ординарним.

Тому, виходячи з цього, я вирішила на початку цього року, як і на початку минулого року, подивитись — а що буде далі? Як воно піде, куди? Які на мене впадуть опції та потреби? Я так багато сил витратила минулого року на те, щоб загнати себе у всі можливі звички та паттерни, що зараз… Я хочу робити те, що мені цікаво або горить у моменті. Не nice-to-have, не оце все, що «треба було б». Як буде треба — то тоді і зроблю. Годі себе задовбувати. Якщо я в роботі кажу і не соромлюсь, що фокус рішає, і не можна розвинути у собі всі 20 компетенцій одночасно, і потрібно звузити фокус до декількох, то чому в звичайному житті я собі цього не дозволяю?

Це все дуже довгий вступ до думки, чому життя — це шлях. Я не вірю у долю, проте певні елементи фаталізму мають сенс. Так от, я бачу те, що у житті зони фокуса найчастіше вимальовуються самі собою, якщо не лежати на дивані днями і місяцями. Тобто коли я себе намагаюся загнати у особисту сферу, і я від неї тікаю, — я ігнорую дійсність того, що мені насправді набагато цікавіше розвиватись як особистість і професіонал (бо я поки не зустрічала чоловіка, який був би цікавішим за це для мене, або так само цікавого). Моє життя вирує навколо цього і ще декількох аспектів. Коли я розумію, що у 2024 році я хочу більшої соціалізації, я більше відкрита до спілкування, я розумію, що в свій графік мені треба закладати більше зустрічей-знайомств-нетворкінгів. І я це роблю не з-під палки, а із бажанням.

Якщо життя — це шлях, то йти ним варто за своїми бажаннями, нехай смішними і недолугими, або навпаки великими настільки, що аж лякає. Сенсу все одно нема, тож краще отримати від цього життя задоволення, а не думати про те, до чого не додумаєшся чи не прагнути недосяжного ідеалу.